| Четверг, 25.04.2024, 20:49 | Приветствуем Вас Гость | RSS | |||||||||
| Главная | "Поезія і проза книги життя" | Регистрация | Вход | |||||||||
|
«Поезія і проза книги життя» Зінаїда Матяшова, "Зоря Полтавщини", 15 січня 2013 р. Полтавка Ольга Діомидівна Чупрун відзначила 90-річчя. До цієї дати жінка підготувала книгу "Нам дороги эти позабыть нельзя", що вийшла у видавництві "АСМІ". Це вже четверта збірка письменниці, перша побачила світ лише два роки тому.  Донька "ворога народу" добровільно пішла на фронт. Писати вірші Ольга Чупрун (дівоче прізвище - Верещак) почала ще в дитинстві. У 1930 році її батька Діомида Гавриловича - лікаря, науковця, мікробіолога - оголосили японським шпигуном, а сім'ю "ворога народу" почали всіляко переслідувати. Тривалий час дружина з двома донечками не мали житла, не могли отримати прописку, влаштуватися на роботу. Вони змушені були постійно мігрувати з місця на місце: безправні, голодні, самотні. Й лише сміливий лист Сталіну, який маленька Ляля написала потай від матері (він, звісно, так і не потрапив до "вождя всіх народів"), поклав край переслідуванням. У ті нелегкі роки відрадою для дівчинки була поезія, вона допомагала їй витримувати всі негаразди. А можливо, в Ользі заговорив голос великих предків? Адже її батько народився в Гадячі й походив зі знаменитого роду Драгоманових, що дав світу плеяду громадських і культурних діячів. Це - декабрист Яків Драгоманов, публіцист, науковець і громадський діяч Михайло Драгоманов, його сестра Олена Косач-Драгоманова (письменниця Олена Пчілка), її донька Леся Українка... Як би там не було, та Ольга свідомо пов'язувала своє майбутнє саме з літературною діяльністю. Вона навіть наважилася надіслати свої вірші Василю Івановичу Лебедєву-Кумачу - патріарху радянських поетів, авторові пісень "Широка страна моя родная", "Москва майская", а згодом - "Священная война". Між ними зав'язалося листування, відомий поет давав дівчині слушні поради, навчав складному ремеслу римування. А в 1940 році Ольга стала студенткою знаменитого Московського інституту філософії, літератури й історії ім. М. Г. Чернишевського (МІФЛІ), що був справжньою "кузнею" літературних кадрів СРСР. Проте життєві плани безжально перекреслила війна. Закінчивши перший курс, Ольга Верещак добровільно йде на фронт і як медсестра потрапляє у 926-й винищувальний полк. Він був укомплектований фанерними літаками 1-16, що загоралися в небі, наче смолоскипи. Пілоти не мали жодного шансу вистрибнути з парашутом і врятуватись. Одного разу піднявшись у небо, вони вже не поверталися. Згодом ці літаки зняли з озброєння, але на початку війни 1-16 стали причиною масових і безглуздих смертей як молодих, так і досвідчених льотчиків. Скільки їх загинуло практично у неї на очах! До кінця 1941 року (тобто лише за півроку) особовий склад полку повністю змінювався шість разів. Та вчорашня студентка й сама нерідко опинялася за крок від смерті. Коли 1942 року 926-й полк розформували (у бою загинув увесь льотний склад, а разом із ним - і бойовий прапор), Ольгу направили в санітарний поїзд. Дорогою німці вщент розбомбили його, а поранених, котрі кинулися врізнобіч, розстріляли з літаків. Дівчина дивом уціліла - вона не стала нікуди бігти й сховалася під вісь коліс поїзда. Після цього потрапила у військовий госпіталь №354, де працювала операційною медсестрою. Якось частина медперсоналу мала їхати на Ладогу. Ольга вже сіла в машину, та в останню хвилину хірург наказала залишитися - їй потрібна була досвідчена помічниця. А ті, хто поїхав, майже всі загинули... Ольга Верещак рятувала бійців не лише як медсестра, а й власною кров'ю. Маючи універсальну першу групу, вона віддала пораненим 26 літрів крові. Шота Шаравадзе з Грузії, якому ампутували ноги, вважав її своєю "сестрою по крові" й після війни тривалий час листувався з українською дівчиною. Про побачене та пережите на війні, про сучасне ставлення до ветеранів Ольга Діомидівна й розповідає у своїй книзі "Нам дороги эти позабыть нельзя". Не можна спокійно читати нарис "Трагедия и счастье сапера" - щиру й зворушливу розповідь про кохання медсестри Зіни та сапера Сашка. Хлопець утратив зір, йому ампутували кисті обох рук, проте взаємне почуття молодих людей виявилося дієвішим за ліки та дозволило йому повернутися до життя. Сашко та Зіна побралися, й Ольга Діомидівна багато років підтримувала стосунки з цією подружньою парою... Щоб допомогти дружині, 90-річний чоловік опанував комп'ютер. У січні 1945 року Ольга Верещак демобілізувалася з армії й вирішила продовжити навчання. Проте про повернення в МІФЛІ не могло бути й мови - жахіття війни повністю перекреслили в її душі поезію. Вона обрала споріднений фах історика й стала студенткою Одеського університету. Саме там і познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Миколою Йосиповичем. Напередодні війни Микола Чупрун перейшов на третій курс історичного факультету Одеського університету. Це дозволяло отримати бронь, але він відмовився від неї й став наполегливо штурмувати військкомати. Зрештою потрапив до авіаційно-технічного училища, а вже звідти - до льотного. Певно, із нього вийшов би сміливий і відчайдушний льотчик. Принаймні сам Микола Йосипович зізнається: він ніколи не літав за правилами. Тобто якщо ту чи іншу фігуру всі (зокрема й німці) виконували однаково, то він намагався зробити інакше. Але стати льотчиком йому не судилося: якось під час польоту курсант Чупрун зомлів. Лікарі діагностували виснаження в результаті постійного недоїдання. Його визнали непридатним до військової служби, та хлопець, підлікувавшись у госпіталі, став активно займатися фізичними вправами й попросився на фронт - хоча б механіком. Восени 1945 року Микола Чупрун повернувся на навчання до рідного університету. І в перший же день... закохався. Ольга Діомидівна зізнається, що теж звернула увагу на молодого красеня сержанта. Це було кохання з першого погляду, кохання на все життя! У січні 1946 року Микола Йосипович і Ольга Діомидівна створили сім'ю. Відтоді вони вже 67 років разом: разом навчалися в аспірантурі й майже одночасно захистили кандидатські дисертації, разом працювали в Дніпропетровському університеті, а у 1956 році переїхали до Полтави. Ольга Діомидівна була деканом і завідувачем кафедри історії КПРС Полтавського сільськогосподарського інституту, а Микола Йосипович - завідувачем кафедри загальної історії Полтавського педінституту. Мені, випускниці історичного факультету, на все життя запам'яталися його блискучі лекції про Велику французьку революцію, Громадянську війну в США та інші події нової історії. Певна, що й інші колишні студенти подружжя - де б вони нині не жили -теж не забули своїх викладачів. До речі, Ольга Діомидівна й Микола Йосипович тривалий час співпрацювали з газетою "Зоря Полтавщини", готуючи публікації про політичні події в країні та світі. А у 1975 році газета опублікувала статтю про жінок-ветеранів Полтавського сільськогосподарського інституту. Була там розповідь і про Ольгу Чупрун. ...Попри власну заборону писати вірші, Ольга Діомидівна так і не змогла побороти цю потребу душі. У вільні хвилини (а особливо вночі, коли не спалося) слова мимоволі шикувалися в рими. Вона записувала поетичні рядки в зошиті або на окремих аркушиках і складала до теки. А три роки тому чоловік наполіг, щоб дружина видала свої вірші. Так у 2011 році з'явилася перша збірка - "По зову сердца". Наступного року одна за одною побачили світ ще дві книжечки - "О счастье искренне мечтала" та "Любовь и счастье я нашла с тобой". Творчість полтавської письменниці щира й зворушлива, а пише жінка про життя: нелегке дитинство, фронтову юність, жіноче щастя, красу рідного краю. Дещо вирізняється від попередніх остання збірка Ольги Чупрун. Вона містить не лише поезію, а й прозу. Всі твори об'єднані єдиною темою: пережите й побачене на війні, її відгомін у долях ветеранів. Микола Йосипович став не лише ініціатором видання книг своєї дружини, а й їхнім упорядником та літературним редактором. Більше того, чоловік, якому в травні виповнилося 90 років, придбав комп'ютер і навчився на ньому працювати. Приміром, фото військового госпіталю №354, де служила Ольга Діомидівна, інші ілюстрації до останньої книги власноруч знайдені ним в Інтернеті. Безмежні можливості "світової павутини" дивують і зачаровують пенсіонерів. Скільки нового можна дізнатися! Приклад цієї пари ще раз доводить: життя неповторне й прекрасне, причому в будь-якому віці. На долю обох випало стільки випробувань! Подружжю постійно доводилося боротися за правду, утверджувати справедливість. Заради цього вони нерідко жертвували матеріальним благополуччям чи кар'єрним зростанням. Нині, у 90 років, обох підводить здоров'я. Неодноразово доводилося бачити, як чоловік і дружина, підтримуючи один одного, вирушають за покупками. Через кілька десятків метрів обоє зупиняються, щоб перепочити й підбадьорити один одного. Але вони ніколи не нарікають на труднощі. Навпаки, за будь-яких обставин радіють життю. Певно, саме це й дозволяє їм залишатися молодими - навіть у доволі поважному віці.
|
||||||||
| |||||||||