| Четверг, 25.04.2024, 03:39 | Приветствуем Вас Гость | RSS | |||||||||
| Главная | «Чим довше живемо, тим наша єдність стає все міцнішою» | Регистрация | Вход | |||||||||
|
«Чим довше живемо, тим наша єдність стає все міцнішою» Ганна Ярошенко, газета "Вечірня Полтава" за 13.03.2013  Рідні душі Ольга та Микола Чупруни одружилися через два місяці після знайомства, і відтоді 67 років нерозлучніПереді мною післявоєнний фотознімок, на якому красиві (одне одному під стать) хлопець і дівчина. Це Ольга й Микола Чупруни, котрі тільки-но побралися. Життя Ольги до зустрічі з Миколою було сповнене поневірянь. У 30-х роках її батька, директора Забайкальської протичумної станції (нині це науково-дослідний інститут), разом з іншими співробітниками заарештували як ворогів народу. 23 роки (до кінця своїх днів) батько провів на каторзі, реабілітували його вже посмертно. — Ми з матір’ю та моєю меншою сестрою стали ізгоями. Почалися наші митарства, змушені були просити в поїздах шматок хліба, оскільки матір ніде не брали на роботу, — гортає сторінки свого життя Ольга Діомидівна. — Скажу відверто, можна було полегшити собі долю, публічно відмовившись від батька. Проте ми вірили, що він не винен. Ми добралися від Чити до Свердловська, де мешкала мамина сестра, однак і звідти змушені були виїжджати. Доведена до відчаю, я вирішила звернутися до Сталіна. То був страшний лист: я описала, як ми бродяжили, й просила посадити нас до в’язниці, де мали б шматок хліба й дах над головою. «Якщо ж для нас і там не знайдеться місця, то розстріляйте», — попросила наостанок вождя народів. Розуміючи, що якщо вкину листа до звичайної скриньки, він не дійде до адресата, я поїхала на вокзал і опустила його до скриньки поштового вагона. Уже добралися до Полтавщини, де мешкала батькова рідня, і тут раптом дізнаємося, що нас розшукує НКВС. Ми повертаємося до Свердловська. Виявилося: із канцелярії Сталіна дали розпорядження якось влаштувати нашу сім’ю. Нам виділили місце в бараку, мама отримала роботу. Таким чином, до війни я мешкала в Свердловську, познайомилася там з відомим казкарем Бажовим (він очолював обласну письменницьку організацію), листувалася з Лебедєвим-Кумачем. На той час почала писати вірші й вступила до Московського інституту філософії, літератури та історії. Коли почалася Велика Вітчизняна, пішла на фронт медсестрою. Під час оборони Москви відморозила ноги. На щастя, все обійшлося. У січні сорок п’ятого пані Ольга вступає до Одеського університету на історичний факультет, і тут у неї майже за Гріном, якого вона обожнювала, зав’язується роман із капітаном Чорноморського флоту. Та Ольга розуміє, що в них немає спільного майбутнього. Адже вона донька «ворога народу» (батько все ще був на каторзі). До того ж образ капітана не співпадає з гріновським… — А я перед війною навчався на істфаці Одеського університету, мав відстрочку від армії, проте попросився на фронт, служив льотчиком, багато разів був за крок від смерті, проте залишився в живих — єдиним із нашого курсу, — пригадує Микола Йосипович. — Демобілізувався з армії й повернувся до університету. Так ми з Олею зустрілися. Виявилося, що навчаємося на одному курсі і в одній групі. На весь виш тоді налічувалося лише 12 хлопців-студентів, решта — дівчата. Таке собі жіноче царство. Проте Оля була найпомітнішою. Ми закохалися одне в одного з першого погляду — і відтоді все життя разом. Одружилися через два місяці після знайомства. Весілля не було — тоді був такий час… Просто зареєстрували шлюб — і все. «Маючи крихітну донечку на руках, вступила до аспірантури, бо хотіла бути рівнею чоловікові» — Ви одразу відчули, що Ольга Діомидівна — рідна душа? Микола Йосипович: — Через тиждень після першої зустрічі ми знали одне про одного все. Ольга одразу повідала мені свою таємницю про те, що вона донька «ворога народу», — хотіла дізнатися, як відреагую, чи це мене не відштовхне. Я відреагував так: «Подумаєш, у тебе сидить лише батько. А з моєї родини аж дев’ятеро потрапили під репресії: старшого батькового брата розстріляли, а вся сім’я його сестри загинула на Соловках». Мене Олина таємниця не злякала. — Мабуть, ваш шлюб був укладений на небесах. Як зберегти стосунки й лишатися цікавим одне одному так багато років? Ольга Діомидівна: — Щоб жінка була цікавою чоловікові на довгі роки, у неї має бути якась родзинка, велика цікавість до життя. Потрібно судженого весь час дивувати. От, скажімо, Коля в університеті був круглим відмінником, Сталінським стипендіатом. Я ж навчалася добре, проте не до всіх предметів ставилася однаково. Та коли ми стали парою, не могла собі цього дозволити, адже хотіла бути рівнею Колі. Я стала єдиною дівчиною, котра потрапила до аспірантури. Уявіть собі: 13 хлопців і я одна. Із крихітною донечкою на руках. — А могли б стати домогосподаркою… Ольга Діомидівна: — Або простою вчителькою. Ми думали, що первісток з’явиться на світ, коли отримуватимемо дипломи. Аж тут нововведення: університет переходить із чотирирічного на п’ятирічне навчання. Не розповідатиму про те, як нам було важко влаштуватися з дитиною, як я умудрялася ще й бігати на лекції… Та от ми приїхали до Миколиних батьків. За столом ведеться розмова про наше майбутнє. Коля повинен вступати до аспірантури — це не обговорюється. «А ти залишайся у нас, у тебе дитина», — радять мені. Я відповіла спокійно, тактовно, але настійно: вступатиму до аспірантури разом із Колею. То був, мабуть, найважчий період у нашому житті: ми складали державні екзамени й одразу ж — вступні до аспірантури. І з нами весь час була маленька донька. Закінчивши аспірантуру, отримали направлення в Дніпропетровський університет і там викладали. Микола Йосипович: — У п’ятдесят шостому році в Дніпропетровському університеті закрили історичний факультет. Ми змушені були шукати роботу в іншому місті. Нас прийняли в Полтаві. Тож я сорок із лишнім років викладав у педагогічному інституті, був секретарем парткому. А Ольга Діомидівна тривалий час завідувала кафедрою, була деканом факультету, секретарем парткому в сільськогосподарському виші. У нас — майже по 200 наукових праць. Нерідко вони народжувалися в суперечках, які носили безкомпромісний характер. При цьому ми обоє розуміли, що це лише робочі моменти. Ольга Діомидівна: — До речі, моєю улюбленою студенткою була нинішній ректор сільськогосподарської академії Валентина Аранчій. Коли заварили оцю кашу — розвалили Радянський Союз і почали лаяти радянську владу, я на знак протесту поклала заяву про звільнення з роботи. Досі вважаю, що то було мудре рішення. Не могла уподібнитися тим викладачам, котрі вчора проголошували з кафедри одне, а сьогодні — зовсім інше. Як після цього дивилася б студентам у очі? Мені легше було просто піти. Розуміла, що радянська епоха скінчилася. Я ж була людиною тієї епохи. Так, є такі, хто готовий усе в нашому минулому перекреслити, очорнити. А чому ж ніхто не говорить, що за Радянського Союзу «пригноблена» Україна мала понад 47 відсотків всесоюзних багатств? Де тепер ці багатства? Їх розграбували. Знаючи, що Україна бідує, новоспечені олігархи жирують, роз’їжджають по всьому світу й марнотратять гроші, яких не заробили. Чому вони не зроблять, як російський мільярдер Потанін, котрий заповів половину своїх статків державі? — Мабуть, розлучатися з мільярдами — навіть не заробленими — не так просто. Проте, дивлячись на вас, думаю, що можна бути щасливим і без мільярдів. Ольга Діомидівна: — Ми прожили разом довге життя, і нас уже не розділити. Чим довше живемо, тим наша єдність стає все міцнішою. На старості ми придбали «мобілки». Як гадаєте, для чого? Аби, якщо хтось відлучається, мати можливість чути одне одного через кожні 10—15 хвилин. Буває, Коля працює в одній кімнаті, а я — в іншій. Минає якийсь час — і раптом спадає на думку: «Ой, щось ми давно не бачилися». Ми з молодості нерозлучні. Є люди, котрі чекають відпустки, щоб відпочити одне від одного. У нас не було такої необхідності. Щоліта їздили відпочивати на Кавказ разом. Коля захистив кандидатську дисертацію раніше за мене. Мені захистити її було важче, оскільки в цей час підростали наші дівчатка. Але я поповзом, як на війні, лізла за ним, бо дуже хотіла не відстати, бути рівнею в усьому. У 56-ому році в Колі трапився перший інфаркт. Тільки-но оклигав — і раптом знову важкий передінфарктний стан. Лікарі нічого не могли вдіяти. В один із вкрай тяжких приступів раз-по-раз викликаю «швидку». От якось заходить до квартири лікар Петрова (Царство їй Небесне, скільки житиму, про неї згадуватиму). Я й запитую в розпачі: «Лікарю, що ви порадите?». А вона: «У вас є город? Якщо немає, придбайте». Я дивлюся на неї спантеличено: «На мені викладацька робота, двоє дітей, хворий чоловік. От ще тільки городу не вистачає». А лікар знову за своє: «Миколі Йосиповичу потрібен активний відпочинок. Причина вашої біди — гіподинамія». Я кажу: «У нас є човен, плаваємо на ньому по Ворсклі, Коля рибалить». А лікар Петрова не здається: «Правильно. В аудиторії за кафедрою стоїмо. За підготовкою до лекцій сидимо, на відпочинку знову сидимо. А де ж активний відпочинок?». «І в свої 90 років здоровенькі, бо бережемо одне одного — у нас немає більшої турботи» — І що ж, ви придбали город? Ольга Діомидівна: — У нашому інституті якраз роздавали наділи землі. Кращі — розібрали. Залишилися такі, яких ніхто не хотів брати. А я взяла — на схилі біля Побиванки. На наших 5-ти сотках, окрім шипшини, росли зарості бур’яну. Настала весна, треба їхати на город. Власного автомобіля ми тоді ще не мали. Добралися автобусом до Побиванки, а далі — 2 кілометри пішки. Ви знаєте, ми з Колею переміщалися від одного телеграфного стовпа до іншого. Я підбадьорюю його, а сама думаю: що робитиму, якщо з ним щось трапиться? З горем навпіл доповзли до своєї земельної ділянки, присіли відпочити й побрели назад. Ось так почали активно відпочивати. Спершу посадили саджанці, потім побудували дім — Коля втягнувся, багато чого зробив власноруч. Потім придбали автівку. Змінився наш спосіб життя, адже земельна ділянка вимагала догляду. І Коля також змінився: у нього навіть м’язи почали наростати. У чоловіка такий характер: він нічого не кидає на півдорозі — за що б не взявся. Ми посадили 200 кущів полуниць, виписаних із Німеччини, які давали по 220 центнерів ягід із гектара. Таким чином, протягом трьох тижнів щоліта через день привозили до своєї міської квартири по 2—3 відра відбірних полуниць, які із задоволенням смакували всі домашні. — Миколо Йосиповичу, зізнайтеся, невже ніколи на інших жінок не задивлялися? Ольга Діомидівна: — То на нього все життя інші жінки задивлялися (сміється). Микола Йосипович: — У мене з молодості була проблема: як відбитися від жінок. Скажу без зайвої скромності, я був видним чоловіком. Але основою збереження сім’ї від залицяльниць та залицяльників завжди була взаємна вірність і довіра. — Хоч як це не образливо, проте найсильніші почуття нерідко розбиваються об побут. Микола Йосипович: — Починаючи з тих пиріжків, які дружина готувала на примусі в гуртожитку, вона завжди турбувалася про сім’ю. Оля ніколи не відпускала мене і доньок з дому без гарячого сніданку. У нас збереглися блокноти із записами витрат за тяжких часів, коли рахували копійки. Коли приїхали до Дніпропетровська, то не мали найнеобхіднішого — навіть постільної білизни. При цьому у нас завжди була спільна каса, жодних індивідуальних загашників. Коли ми тільки-но ставали на ноги, щороку в січні складали план, що необхідно придбати за рік. Далі йшло поточне планування: скільки грошей необхідно на одяг, їжу тощо. Дуже багато витрачали на періодику, книги. Приїхавши до Полтави в п’ятдесят шостому році, мешкали з двома доньками в однокімнатній квартирі без будь-яких зручностей. І тільки в 1970 році перебралися до нинішньої просторої квартири, допомогли з житлом і обом донькам. Дуже хотіли, аби вони стали істориками, як і ми. Проте і старша Олена, і молодша Тетяна пішли стежкою діда Діомида — обрали медицину. Тетяна працює лікарем у По-лтаві, а Олена — доктор медичних наук, професор, лауреат Державної премії і кавалер ордена княгині Ольги — мешкає в Дніпропетровську. Останнім часом її щороку запрошують до Європи, де вона дає майстер-класи з професії. Тільки минулоріч побувала в Нідерландах, Іспанії, Португалії й Голландії. Онука Оксана — кандидат медичних наук. Нещодавно нам стало відомо, що онук Сергій незабаром виступатиме з доповіддю на міжнародному форумі медиків у Іспанії. Він навчається в аспірантурі. І правнук Вітя, котрий цього року закінчує школу, збирається податися в медицину. Ось така сімейка медиків. Ольга Діомидівна: — Іноді думаю: Боже мій, скільки пережито! І, знаєте, жити не набридло, і в свої 90 років жити дуже приємно. А чому і в такому віці ще здоровенькі? Та тому, що бережемо одне одного — в нас немає більшої турботи. — Миколо Йосиповичу, при всій ідеальності ваших стосунків у Ольги Діомидівни все-таки була від вас одна таємниця. Микола Йосипович: — Років п’ять тому я випадково натрапив на архів дружини. Виявляється, вона з довоєнних років пише вірші і складає в шухляду стола. Вони — про війну, почуття, любов до життя, Батьківщини, батьківської оселі. Я запропонував їх видати, проте Оля упиралася. Ольга Діомидівна: — Я все життя писала свої опуси. На роботі була таким собі «сухарем», жорсткою, дуже вимогливою до студентів (ледарі від мене не мали пощади) — мене боялися, але поважали. А поезія була віддушиною. І коли Коля запропонував усе це видати, я запротестувала: що скажуть люди? Що на старості «з’їхав дах»? Та він усе пиляв мене й пиляв, поки таки переконав. Узявшись мені допомагати, Коля у 88 років освоїв комп’ютер. І коли я врешті-решт тримала в руках першу книгу своїх віршів, радості не було меж. Звісно, тепер розумію, що то була моя прихована мрія, втілити яку в життя допоміг чоловік. Потратили не одну пенсію й видали ще три книги моїх віршів. Вони залишаться нашим дітям, онукам, правнукам як пам’ять про нас і ту епоху, в якій ми жили. Ганна ЯРОШЕНКО Фото Іванни СЕРДЮЧЕНКО «Вечірня Полтава» |
||||||||
| |||||||||